Календар оновлень:

Новини:20.02.2018, 13:09
Анонси:12.02.2018, 16:16
Статті:26.10.2016, 14:56
  
Останнє оновлення: 20.02.2018, 13:09
 

Декомунізація топонімії – шлях до одужання

16.01.2016, 13:34

Українські топоніми є свідченням давності нашого народу. Як і люди, географічні об’єкти отримували власні назви. Зміна історичного топоніма – це втрата народної пам’яті, частки культурного надбання, зневага до спадщини автохтонного населення. Відомо, що найбільше зловживають невиправданими перейменуваннями колонізатори, яким байдужі місцеві традиції, бо вони сприймають топоніми з позицій власного виховання і світобачення. Тому-то упродовж ХХ століття по всій Україні, що входила тоді до радянської імперії, було здійснено заполітизоване свавілля в українській топосистемі, внаслідок чого на місці старих природних назв населених пунктів з’явилися штучні меморіальні.

Радянська практика масових перейменувань населених пунктів мала на меті стерти історичну пам’ять і впровадити культ правлячої партії та її вождів, а також уніфікувати топонімію міст та сіл у межах усього СРСР.

Перейменування назв населених пунктів більшовики започаткували ще в 20-х роках минулого століття. Перейменуванню підлягали перш за все ті українські населені пункти, які мали колишнє імперське походження (Катеринослав, Єлисаветград), релігійну назву (Вознесенське, Богомолівка) чи мали історичне козацьке походження (Бахмут, Кам’янка).

7 березня 1923 року Президія ВУЦВК доручила Наркоматам внутрішніх справ та юстиції проводити «наблюдение за … подготовительной работой по переименованию населенных пунктов, носящих еще до сих пор названия, связанные с пережитой эпохой царизма». До 1 травня цього ж року пропонувалося місцевим органам влади підготувати та подати відомості про населені пункти, назви яких мають «династические, религиозные или иные контрреволюционные названия на предмет изменения последних, соответственно желанию и воле рабочих масс и незаможного селянства, каждой такой местности». У той час більшовики намагалися подати процедуру зміни назв населених пунктів як ініціативу та вияв побажань трудящих мас, а тому організовували загальні збори мешканців тих населених пунктів, які необхідно було перейменувати. Правда, самі жителі не завжди розуміли сутність запропонованих новацій, а тому траплялися і неординарні ситуації. Наприклад, мешканцям села Покровське Ковалівського району було запропоновано змінити назву села на

Артемівку. У протоколі загальних зборів від 15 вересня 1923 року вказано, що такий собі товариш Василенко почав з’ясовувати, «хто ж був тов. Артем, в честь якого пропонується перейменувати село Покровське?». Звичайно, що ухвала про перейменування села Покровське на Артемівку (нині – смт Артемівка Чутівського району) була прийнята, оскільки т. Артем «мав великі революційні заслуги перед народом», а учасники сходки звернулися з проханням до райвиконкому негайно надіслати до сільської ради для ознайомлення автобіографію т. Артема та його портрет.

Масового характеру процес зміни назв населених пунктів набув після утвердження культу Леніна-Сталіна. Країною прокотилась хвиля перейменувань міст та сіл, вулиць та площ, заводів і фабрик на честь «вождів народів» (наприклад, у 1923 році село Балясне Баляснівського району Полтавської округи отримало назву Леніно, однак незабаром історична назва цьому населеному пункту знову була повернута). Власне, радянська модель культових топонімів продовжила попередню традицію «увічнення» в назвах імен російських самодержців та їхніх прислужників. Тільки місце царів і цариць після Жовтневого перевороту посіли вожді пролетаріату як «великі», так і «дрібніші» - Калінін, Кіров, Куйбишев, Ворошилов, Жданов, Орджонікідзе, Фрунзе, Будьонний та інші.

Відомий з ХVIII століття козацький хутір Курилехівка (Курилехине) під Полтавою, який за переказами заснував козак Курилеха, згодом розрісся в адміністративний центр сільської ради Полтавського району. У 1935 році цей населений пункт перейменований на село Кірове і перейменування було приурочене до роковин загибелі відомого партійного діяча Сергія Кірова. Така ж доля спіткала і кобеляцьке село Таранушичі, яке утворилося на початку 30-х років минулого століття, об’єднавши хутори Таранушичі, Северини, Колодочки, Пищики, Довбні, Пальчики, Погрібняки, Волощенки та ін. Ці хутори засновані наприкінці ХVIII століття внаслідок козацької колонізації, а село отримало назву Таранушичі, оскільки більшість населення згаданих хуторів носило прізвище Таранушич. Відповідно до рішення виконкому Полтавської обласної ради депутатів трудящих від 19 грудня 1956 року Таранушицьку сільську раду перейменовано на Кіровську, відповідно і село отримало нову назву – Кірове і з цим рішення погодилась Президія Верховної Ради УРСР.

Прізвище компартійного функціонера Куйбишева до цього часу носить

селище в Оржицькому районі і село у Шишацькому районі, що мало історичні колоритні назви – Портянки та Малий Перевіз.

Із 1922 року відоме ще з початку ХVIII століття село Миколаївка Манжеліївської волості Кременчуцького повіту або Троїцьке (у селі була чудова Троїцька церква) втратило свою історичну назву. Його перейменували на честь радянського полководця М.В.Фрунзе. Які заслуги мав Михайло Васильович перед мешканцями згаданого села чи перед Україною? Як уповноважений Реввійськради в Україні керував боротьбою проти українського повстанського руху. А логіка радянської кампанії щодо перейменування населених пунктів була простою – знищити поселення, назви яких були пов’язані з релігійними святами чи подіями, або їх власниками (Миколаївка була власністю графа Миколи Капніста, який відігравав помітну роль в українському середовищі).

Полтавські населені пункти носять імена не лише «видатних партійних і радянських діячів», а й «полум’яних революційних діячів» так би мовити місцевого розливу. Наприклад, у Карлівському районі є селище, назване на честь Василя Денисовича Голобородька. Полтавський краєзнавець Віра Никанорівна Жук, маючи на руках архівні документи та свідчення очевидців, ще у 80-х роках минулого століття інформувала обком Компартії України про причетність В.Д.Голобородька до банди кримінальних злочинців та про судовий процес над цим угрупуванням у1913 році. Бандити грабували оселі та по-звірячому убивали господарів і членів їх сімей. Злочинців було затримано і наймолодшим серед них виявився 18-річний Василь Голобородько. Він отримав 7 років ув’язнення та відбував покарання у Сибіру. Революція 1917 року звільнила кримінального злочинця достроково і він повернувся не до свого дому в Котельві, а влаштувався працювати у Карлівці. Незабаром як «активний борець проти царату» він був обраний до керівництва профспілки місцевого цукрового заводу. А через деякий час у Карлівці Василя Голобородька зустріли земляки, які добре знали про його «кримінальні подвиги» та вчинили над ним самосуд. При чому, на знак зневаги труп закидали гноєм. У Карлівці про ці події нічого не було відомо, тому і поховали Голобородька з почестями як «жертву петлюрівської розправи». Пізніше його іменем був названий радгосп, а потім і селище. Цікавим є той факт, що Віра Никанорівна особисто спілкувалася із свідками того самосуду, які через багато років написали відповідні заяви. Ці документи разом із копією кримінальної справи «осіли» в обкомівських кабінетах, де було вирішено не давати розголосу тому факту, що не одне десятиліття населений пункт носить ім’я кримінального заброди. Із часу незалежності України пройшло уже майже 25 років, а волі щодо перейменування селища Голобородьківського в очільників Карлівщини не було.

На українській мапі можна нарахувати не один десяток сіл із назвою Жовтневе (ця назва повинна була нагадувати про головну комуністичну подію - Велику Жовтневу соціалістичну революцію). Наприклад, на Полтавщині села, що мають назву Жовтневе, є у Гадяцькому, Глобинському, Гребінківському, Диканському, Кобеляцькому, Козельщинському, Лубенському, Решетилівському, Семенівському та Чутівському районах.

До уніфікованих назв населених пунктів як на українських, так і на полтавських теренах, можна віднести такі населені пункти як Першотравневе та Радянське. При чому уніфікація географічних назв в радянській Україні супроводжувалась їхньою русифікацією. У виданні «Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ» (К., 1987) можна побачити численну групу таких назв населених пунктів, як Первомаївка, Первомайськ, Первомайське, Побєда, Побідне, Совєтське, Октябрьське тощо. Наприклад, у Машівському районі на Полтавщині є село Первомайське, яке виникло на місці Жирківських хуторів. Впроваджуючи в топонімію України російські слова, влада демонструвала зневагу до української мови, адже узаконювала в офіційному вжитку мовні покручі та сумнозвісний суржик.

Найчисленнішим радянським топонімом серед назв населених пунктів є так звані «Червоні» або «Красні» сільські населені пункти (Червона Балка, Червоний Кут), що вказувало на приналежність до червоного кольору – одного із символів більшовицької революції. Інколи назви з’являлися дуже просто – до старої назви села додавали прикметник «червоний» або «красний» і ось уже маємо села Червона Слобідка (Лохвицький район) та Червоні Пологи (Лубенський район). Однак, більшість сіл «червоніли», втрачаючи свої історичні назви.

Відповідно до рішення Президії Полтавського губвиконкому від 30 грудня 1921 року назву села Сергіївки Гадяцького повіту, яке згадується ще в джерелах ХVII століття і є на картах де Боплана, змінено і село почали називати Краснознаменкою.

У Кобеляцькому повіті до 1923 року існували Письменні хутори, які з 1923 року отримали нову назву – село Красна, а з 1960 року – село Красне.

Козацьке поселення Богомолівка, що у 1730 році входило до Кременчуцької сотні Миргородського полку, у 1921 році отримало назву Червона Знам’янка.

Однак, є окрема група як сільських, так і міських населених пунктів, які були засновані за часів входження України до складу СРСР і відразу отримали радянські назви. Наприклад, місто Комсомольськ, або місто Червонозаводське Лохвицького району, яке до 1962 року називалось Сталінка. У повоєнний період почали активно розбудовувати радгоспи, а разом із ними і селища, де мешкали радгоспівські робітники. Ці населені пункти називали так, як і самі господарства (наприклад, селище радгоспу імені Чапаєва Диканського району перейменовано відповідно до рішення Полтавської обласної ради депутатів трудящих від 13 квітня 1957 року №283 у Чапаєвку, а селище радгоспу ім. Куйбишева Оржицького району перейменовано на підставі того ж рішення – у Куйбишеве)

Безперечно, що радянський період у житті України – то наша історія, але її не мають права представляти вожді та функціонери КПРС, каральних органів СРСР, які прирікали українців на голодомори, терор та переслідування. Переважній більшості населених пунктів, назви яких до цього часу пов’язані із комуністично-радянською символікою, необхідно повернути історичні назви, адже відновлення первинних топонімів сприятиме поверненню народної пам’яті, історичної справедливості, що є важливим чинником українського державотворення. Назви населених пунктів також мають репрезентувати імена «великих і малих» українців, наших батьків та дідів, одні з яких боролися з тоталітаризмом, а інші повсякденною працею утверджували загальнолюдські цінності.

А невдоволеним процесами перейменування населених пунктів, які хоч і повільно, але все-таки відбуваються, треба усвідомити одне: даючи згоду на те, щоб наша територія була позначена чужими іменами, ми тим самим визнаємо владу чужинців і свою меншовартісність. Ось чому топонімія України має позбутися символіки, яка пропагує минулу бездержавність і колоніальну залежність.

Валентина Гудим

директор Державного архіву Полтавської області,

заслужений працівник культури України

Календар новин

ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 08 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29
<січень