Календар оновлень:

Новини:12.01.2018, 15:32
Анонси:08.12.2017, 11:33
Статті:26.10.2016, 14:56
  
Останнє оновлення: 12.01.2018, 15:32
 

4 вересня 1991 року жовто-блакитний прапор вперше був піднятий над будинком Верховної Ради України

02.09.2016, 10:49

Відомо, що синьо-жовті кольори мають щонайменше тисячолітню історію і сягають часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Грунтовне дослідження кольорових композицій у літописних пам’ятках дало підставу геральдистам ще у 1910 р. стверджувати, що синій і жовтий є державними кольорами древньої Русі, спадкоємицею якої є Україна.


Та сині і жовті барви набули поширення не лише у Києві та західноукраїнських землях. Майже усі герби українських міст Наддніпрянщини здавна обрамлялися цими кольорами. Зокрема, на відомому нам гербі м. Полтава 1654 р. було зображено золотий лук зі стрілою, зверненою вниз, з чотирма золотими зірками по кутах на блакитному тлі; національні кольори були присутні на гербах полтавських міст Городища, Зінькова, Кобеляк, Кременчука, Миргорода, Лохвиці, Лубен, Пирятина, Хорола. Крім того, з ХVІІ ст. полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорізького все частіше виготовлялося з блакитного полотнища, на яке жовтою фарбою наносилися хрести, зорі, зброя, постаті святих. Саме поєднання жовтого і блакитного кольорів ми бачимо на козацьких прапорах Київського, Полтавського, Лубенського та інших полків.

В архівних документах зустрічаємо чимало згадок щодо використання національної символіки на теренах Полтавщини на поч. ХХ ст. Причому, траплялося це як у найбільших центрах губернії (Полтава, Кременчук, Лубни), так і в невеликих населених пунктах, де відстежувалося охранкою все і вся (Келеберда, Кобеляки, Опішне, Старі Санжари, Шишаки) під час проведення громадських косовиць, селянських зібрань, мітингів та віче. У період української революції 1917-1921 рр. у Києві та інших містах Центральної та Лівобережної України традиція вживання жовто-блакитних знамен швидко розповсюджувалася серед населення; національні прапори активно використовувалися представниками національно-свідомої інтелігенції нашого краю у 1917-1918 рр. під час державних, політичних, культурно-просвітницьких та релігійних заходів, у тому числі у ході єпархіального з’їзду, Шевченківських свят тощо. Своєрідним штабом свідомого українства у ці роки у Полтаві став Український клуб, що містився по вул. Стрітенській, 37.

Документальні джерела свідчать, що найкращі, найсвідоміші і найдостойніші під жовто-блакитними знаменами у 1917-1921 рр. розбудовували основи молодої держави й віддавали життя за вільну, соборну, незалежну країну. Тож ураховуючи давні українські традиції, у березні 1918 р. Центральна Рада офіційно затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР.

У Радянській Україні й мови не могло бути про поширення чи використання жовто-блакитних кольорів. Як заявив у 1930 – х роках державний і політичний радянський діяч Павло Постишев: «Мы навсегда похоронили главную украинизацию и теперь будем всяко внедрять на Украине червонизацию». Більшовицька пропаганда упродовж десятиліть робила все можливе, щоб дискредитувати провідників українських визвольних змагань, спаплюжити давні українські національні символи й водночас нав’язати нашому народові інші – штучні й чужі. Навіть саме слово «блакитний» більшовики намагалися вилучити із вжитку українців і запровадити замість нього російські замінники «голубий», «лазуровий».

Та знищити національні корені, вихолощити історичну пам’ять народу навіть жорсткими репресіями та Голодоморами неможливо. Через кілька десятиліть наприкінці 1980-х років під час так званої перебудови немов фенікс з попелу національна символіка знову стала відроджуватися в українських містах і селах. Необхідно тут віддати належне Народному Рухові України, який на переломному етапі нашої модерної історії у цій площині узяв ініціативу у свої руки і під час проведення своїх установчих зборів у вересні 1989 р. фактично «узаконив» національний прапор постановою «Про національну символіку».

В умовах жорсткого політичного протистояння синьо-жовтий прапор використовувався представниками національно-демократичних сил Полтавщини під час проведення масових акцій, як то: відзначення 280-ї річниці Полтавської битви (липень 1989; Полтава), Дня пам’яті жертв Чорнобиля (26 квітня 1990; Полтава, Кременчук, Лубни), першотравневої демонстрації 1990 р. (Полтава, Кременчук), проведення панахид сл. пам’яті голови Директорії УНР, головного отамана військ УНР С. В. Петлюри (Полтава; травень 1990), живого ланцюга пам’яті від ката Петра до ката Сталіна (Полтава; 8 липня 1990), під час проведення днів козацької слави (відзначення 500-річчя козацтва; Полтава, Кременчук; серпень 1990), культурологічного походу «Дзвін-90» (Полтава, Кременчук; серпень 1990), мітингів, зборів та ін. А після ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Акту про державний суверенітет України опозиційні депутати деяких місцевих рад Полтавщини стали виносити питання про використання національної символіки навіть на розгляд сесій. На цей час вже кілька міських і обласних рад (Івано-Франківська, Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська), де більшість була в руках національно-демократичних сил, уже ухвалили відповідні рішення і підняли у містах синьо-жовті національні прапори. А незабаром своє вагоме слово у цьому питанні сказала і столиця, де 24 липня 1990 р. Київрадою було ухвалене протокольне рішення щодо підняття національного прапора і того ж дня о 19 год. при багатотисячній народній підтримці національний синьо-жовтий прапор було піднято над Хрещатиком. Тоді наш славетний земляк, письменник Олесь Гончар занотував у своєму щоденнику: «Над Київською міською радою замайорів жовто-блакитний прапор! О 7-й год. вечора освятили й підняли. Людей було багато, і молодь, і старші розуміють значення події. Щойно дзвонила Алла Платонівна [Бажан], бігала, каже, раненько дивитись, чи не зняли. Майорить! Хтось діждеться, що замайорить і над цілою Україною. Хтось дочекається».

На Полтавщині перша спроба винести питання про підняття національного синьо-жовтого прапора на розгляд сесії міської ради відбулася у Кременчуці 24 серпня 1990 року. Незважаючи на блокування більшості прокомуністично налаштованих депутатів, ця акція завершилася успішно і без особливих правопорушень, набувши тоді досить широкого резонансу в області. Тож процитуємо суху інформацію про цю історичну подію, що надійшла незабаром до Полтавського обкому КПУ:

«24 августа 1990 года в 9 часов в г. Кременчуге начала работу сессия горсовета. При обсуждении повестки дня демократическим блоком было внесено предложение о включении вопроса по националистической символике. При голосовании этот вопрос был не включен.

В знак протеста представители демблока в количестве 57 чел. покинули зал заседания. Так как кворума для проведения сессии не было, для решения вопроса о продолжении работы была создана совещательная комиссия. В 16 часов 30 минут сессия продолжила работу, включив в повестку дня вопрос о национальной символике. Возле здания горсовета находились члены РУХа в количестве 50 человек. В 18 часов 20 минут с импровизированной трибуны митинг открыл народный депутат СССР Куценко Н. А., где присутствовало около 2 тысяч чел. В 19 часов 5 минут шесть священнослужителей с г. Чернигова и Ивано-Франковска провели церемонию освящения желто-голубого флага, а в 19 часов 40 минут был поднят флаг на самодельном флагштоке возле здания горсовета. В 20 часов 45 минут митинг закончился…

В 21 час 35 минут прибыло 4 автобуса и 1 автомобиль с Ивано-Франковска (около 150 человек) членов РУХа, которые на площади Победы встретились с членами РУХа г. Кременчуга… Нарушений общественного порядка не было».

Успішне проведення акції демократичними силами Кременчука (а згодом і Комсомольська) спонукало їхніх однодумців з Полтави, до подібних, більш рішучих кроків. До цього заходу полтавці готувалися дуже ретельно: збирали у перехожих підписи про відродження національної символіки, розповсюджували перші демократичні газети. А напередодні власними силами зварили високу металеву щоглу для прапора. Крім того, крайовою організацією НРУ було випущено і роздано листівки, в яких населення інформувалося про винесення питання щодо підняття синьо-жовтого прапора на розгляд сесії Полтавської міської ради 27 вересня 1990 р., а мешканці міста того ж дня запрошувалися на освячення і підняття національного прапора в центрі Полтави. Звернення рухівців закінчувалося такими словами: «Нехай ця історична мить ще більше згуртує нас. Не будемо байдужими до своєї долі, бо немає в світі нічого дорожчого за вільну людину на вільній землі. Будьмо вільними! Будьмо народом, що підвівся з колін і прагне сам будувати своє життя».

Проте, як показали наступні події, цивілізованого підняття не вийшло. Для компромісу не вистачило у той час просто здорового глузду. Протистояння рухівців з органами місцевої влади та громадянами, що не поділяли погляди РУХу, УРП, СНУМу «вихлюпнуло» на центральні майдани обласного центру, де на тривалий час було заблоковано рух транспорту і розпочався багатолюдний мітинг (за офіційними даними Управління УМВС присутніх було близько 5 тис. чол). Тож з метою стабілізації ситуації депутати міськради спільно з лідерами опозиційних режиму партій прийняли компромісне рішення, внаслідок якого 27 вересня 1990 р. три національні прапори таки було піднято на одному із центральних будинків міста, приміщенні кінотеатру ім. І. П. Котляревського.

Проте минув ще рік запеклого політичного протистояння, перш ніж синьо-жовтий прапор став займати належне йому місце. 23 серпня 1991 р. – після провалу путчу у Москві – група народних депутатів внесла синьо-жовтий прапор до сесійної зали Верховної Ради. А 4 вересня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято історичне рішення – про підняття синьо-жовтого національного прапора над будинком українського парламенту. Це стало своєрідним поштовхом для прийняття аналогічних рішень у багатьох обласних центрах, у тому числі й у Полтаві, де 7 вересня синьо-жовтий прапор було урочисто піднято над будинком міськради, а наступного дня – на щоглі біля кінотеатру ім. І. П. Котляревського у Полтаві.

На жаль, вкотре свою консервативність щодо багатьох гострих поточних питань і, зокрема, своє ставлення до національної символіки виявили полтавські депутати-обласники: 12 вересня 1991 р. сесія Полтавської обласної ради, попри загальне національне піднесення, відхилила пропозицію демократичних сил Полтави підняти над будинком облради, а також занести до зали синьо-жовтий прапор. Тож лише 28 листопада 1991 р. виконком Полтавської обласної ради вирішив до прийняття Конституції України встановити біля будинку обласної ради поряд з державним синьо-жовтий прапор.

28 січня 1992 р. Постановою Верховною Радою України національний синьо-жовтий прапор було затверджено Державним, освячення Прапора було проведено священиком УАПЦ о. Петром Бойком, після чого здійснено урочисту ходу і внесення Прапора до Верховної Ради України. А 23 серпня 2004 року Президентом України Л. Кучмою підписано Указ №987/2004 «Про День Державного Прапора України», відповідно до якого «на вшанування багатовікової історії державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до Державних символів України» – встановлено в Україні нове свято – День Державного Прапора, який щорічно тепер відзначається 23 серпня.


Тарас Пустовіт, заступник директора Державного архіву

Полтавської області, заслужений працівник культури України.